Кожна виховна система базується на цінностях, які визначають напрям виховного процесу: на інтереси суспільства, держави чи на особистість (індивідуально-особистісний розвиток); на взаємини між учасниками процесу (авторитарні чи гуманістичні); на зміст виховного процесу (знаннєвий чи розвивальний).
Традиційне виховання передбачає надмірне управління виховним процесом, згідно з яким вихованці цілеспрямовано засвоюють соціально завдані та ідеологічно орієнтовані якості; регламентацію, що призводить до ігнорування внутрішнього світу особистості; монологізований вплив, обмеження ініціативи, творчості вихованців.
Гуманістична система ставить в «епіцентр виховання» особистість дитини як найвищу цінність життя. У процесі виховання дитина повинна бути «подібною Сонцю – центру планетарної системи» (Р. Галь).
Формування особистості передбачає не тільки рівень розвитку соціальних властивостей людини, а й виховання цінності, що виражає «ідеал людини, який у будь-яких умовах зберігає справжню людяність» (А. Швейцер).
У гуманістичній школі вихованець є суб’єктом життя, вільною, духовною особистістю, що має потребу в саморозвитку. Тому виховання зорієнтоване на розвиток внутрішнього світу учня, на міжособове спілкування, діалог, на допомогу в особистісному зрості.
Гуманістичне виховання Заходу представлене авторськими системами Р. Штайнера (1861 – 1925 pp., Німеччина), М.Монтессорі (1870 – 1952 p., Італія, Нідерланди), С.Френе (1896 – 1966 pp., Франція) та іншими. У центрі цих систем перебуває особистість, її цінності, особиста свобода, уміння прогнозувати і контролювати власне життя. Унікальна цілісна особистість прагне до максимальної реалізації своїх можливостей (самоактуалізації). Вона відкрита для сприймання нового досвіду, здатна на усвідомлений і відповідальний вибір у різноманітних життєвих ситуаціях.
У нашій країні ідеал гуманістичного виховання блискуче реалізував у 50-60 роках XX століття В.О. Сухомлинський. Уся освітня система керованої ним Павлиської школи була орієнтована на творення щастя кожного вихованця, доброго ставлення до дітей, створення умов для індивідуально-творчого розвитку кожної особистості. «Виховання полягає в тому, – стверджував він, – щоб уміло, розумно, мудро, тонко, сердечно торкнутися до кожної з тисячі граней, знайти ту, яка, якщо її як перлину шліфувати, засяє неповторним сяйвом людського таланту, а це сяйво принесе людині особисте щастя. Відкрити в кожній людині її, лише її неповторну грань, – у цьому мистецтво виховання».
Розвиваючи дитячу індивідуальність, В.О.Сухомлинський надавав великого значення людяності. У «Школі радості» вихованці осягали ази людяності. Вони вчилися бачити горе, сум, печаль, тривогу, відчай, радість людей, які оточують у повсякденному житті, робили благородні вчинки – допомагали цим людям із внутрішніх спонукань, переживаючи при цьому глибоке почуття задоволення. Так дитина вчилася співпереживати, розуміти іншу людину і оцінювати саму себе.
Предметом виховання у школі була людина – дитина, підліток, юнак, духовний світ конкретної дитини, джерела її розумового, морального, емоційного, фізичного, естетичного розвитку. Кожен педагог повинен був глибоко, до тонкощів знати індивідуальність кожного учня, стверджувати гуманне начало у вихованні, що розцінювалося як найважливіша риса педагогічної культури вчителя.
Вихователь повинен ужитися у світ дитини, бути наставником і другом, однодумцем, «переживати разом з ним радість перемоги і гіркоту втрати». «Процес виховання, – писав В.О. Сухомлинський, – полягає у єдності духовного життя вихователя і вихованців – у єдності їхніх ідеалів, намагань, інтересів, думок, переживань».
Важливою проблемою у вихованні є, на думку В.О. Сухомлинського, гармонія педагогічних впливів. Складні відносини, які оточують дитину, ніким не усвідомлюються як спеціальний засіб виховання. Але саме вони для дитини є середовищем, яке дає наочні уроки, адже в них вона бачить матеріалізовані погляди старших, їх судження, звички, наміри. Якщо ж інформація, відбита в свідомості й підсвідомості дитини, суперечить іншим засобам впливу на особистість, важко виховати «голос совісті». Гармонія першого і другого джерел виховання вимагає, щоб активна діяльність вихованців спрямовувалася на творення обставин, середовища, яке б посилювало дію всіх засобів виховання.
Співробітництво дітей і дорослих, довіра дітям, виховання без покарань, творча праця і моральна свобода, можливість вибору вчинку, лінії поведінки, способу життя, прийняття відповідальності за свій вибір та інше – важливі гуманістичні принципи, на яких побудована педагогічна система В.О. Сухомлинського.
У 80-их роках гуманно-особистісний підхід у вихованні обгрунтував і практично реалізував у «Школі життя» відомий грузинський психолог і педагог Ш.О. Амонашвілі. У гуманній школі автор виділяє 6 особливостей виховного процесу.
Перша полягає у внутрішній наступності творчої діяльності природи і людини-вихователя. Природа на думку Ш.О. Амонашвілі, закладає в дитині можливості безмежного розвитку. Школа бере на себе відповідальність продовжити справу природи і зробити з неї благородну людину.
Друга особливість виховного процесу в гуманній школі – його цілісність, що означає цілісність життя дитини, яке спрямоване в майбутнє.
Третя особливість стосується уроку, який розглядається як акумулятор, як провідна форма життя дітей, а не тільки їх уміння. Благополуччя життя дитини на уроці забезпечується співробітництвом з учителем, іншими дітьми.
Четверта особливість педагогічного процесу полягає в тому, що співробітницькі взаємини учителя з дітьми стають його природною якістю.
П’ята особливість гуманного педагогічного процесу виявляється в розвиткові у дітей здібності до оцінної діяльності при одночасному скасуванні шкільних оцінок, що є запорукою успіхів дітей у навчанні.
Шоста особливість «Школи життя» – в особливій, гуманній місії вчителя в ній. «Олюднення середовища навколо кожної дитини, гуманізація соціуму і власне педагогічного процесу є найвищою турботою вчителя». Гуманного вчителя не залишає «любов і відданість кожній дитині, почуття глибокої відповідальності за долю кожної дитини; намагання зрозуміти кожну дитину».
Педагог виходить з того, що у кожної дитини є свої потреби, свій особистісний смисл, є особистісна значимість учіння, на яку і потрібно спиратися у виховному процесі. А якщо такого смислу немає, то необхідно «інструментувати учіння як вільно обрану учнем діяльність», тобто створювати умови для його цілеспрямованого, соціального і педагогічно значимого розвитку, виховання, збагачення знаннями і досвідом, а управляти цим процесом необхідно з позицій самої дитини, її інтересів.
Отже, найсуттєвішими рисами гуманістичної школи виховання є:
- особливе ціннісне ставлення до вихованця, визнання розвитку особистості (інтелектуального, фізичного, морального, естетичного, трудового) головним завданням школи, а становлення індивідуальності особистості – її головним результатом;
- гуманістичні моделі передбачають створення культурно-виховного середовища, у якому відбувається вільний вибір особистістю способів творчої самореалізації, її саморозвиток у гармонії із собою і суспільством;
- кожна виховна система веде власний творчий пошук змісту, методів, форм і засобів виховання; гуманістична спрямованість передбачає свободу і творчість як вихованців, так і вихователів;
- вихователь є наставником і другом дитини, він постійно враховує її потреби, допомагає набути природності (доброї, вільної, кмітливої), реалізувати можливості; підтримує кожного вихованця.
Подраздел: Шпаргалки по педагогике
Подраздел: Шпаргалки по педагогике (украинский язык)
Похожие материалы в разделе Шпаргалки по …:
- Смысл внушения, увещевания, этических бесед
- Шпаргалки по педагогике
- Проблема нормы и патологии в психологии личности
- Методи педагогічних досліджень
- Трудове виховання і профорієнтація
- Виды нестандартных уроков
- Закономірності педагогічного процессу
- Філософські основи педагогіки
- Спадковість у людському розвитку
- Соціалізація і становлення особистості